Довга історія

1
Доброго дня. Потребую поділитися цією історією. В мене немає щодо цього якихось питань до психологів сайту, просто потрібно виговоритися, мати людську присутність, свідків у цій історії, нехай і віртуально. Хотіла б отримати делікатний зворотній зв'язок, підтримку, розуміння.

Текст буде довгим і складним.

Я виросла у великій (величезній сім’ї). Ми жили досить бідно, але як мінімум базові потреби були забезпечені - їжа, дах над головою, одяг, речі для навчання.

Хоч і не було комфорту, і для благополуччя родини використовувалась праця дітей змалку, в тому числі примусова, але тепер як мама розумію, що це вже багато, це великі зусилля і відповідальність батьків, тим більше при тому що потрібно було подбати про величезну сім’ю.

Було багато всього, та хочу зосередитися на одному хвилюючому аспекті.

Мені зараз важко навіть вирішити, з чого почати, як зайти в тему…

Зараз я не спілкуюсь з батьками, вже кілька років.

Після одруження і народження дітей перші роки я ще регулярно телефонувала та приїздила в гості на свята і щоб провідати коли хворіли. В якийсь момент, коли я вже народила меншу доньку, не пам’ятаю точно скільки їм було, я вирішила не їхати на день народження мами, і це було вже великим для мене на той час порушенням родинних традицій. Раніше всі дуже старалися щонайменше на дні народження батьків приїздити, збиратися всією сім’єю.

Коли я наважилась не приїхати, це було важким рішенням. Мабуть найбільше мене турбувало не те, як віднесуться батьки, а чи зрозуміють мене сестри.

Тоді я наважилась кільком сестрам розповісти про те, що батько в дитинстві мене розбещував. Що мама вела себе так, наче не знає ні про що. І ще про одну яскраву ситуацію, коли батько мене душив і бив, в коридорі, а ніхто навіть не вийшов з кімнат подивитися що там.

Це все цілковита правда, але водночас це - пояснення, яке мене виправдовує, виставляє мене жертвою і мало б залишати мою совість чистою.

Та я знаю іншу правду.