Страх і тривожність через інвалідність брата

Доброго часу доби. Я Влад, мені 15 років. Наприкінці травня цього року мій старший брат Максим, якому 20 років, потрапив в автокатастрофу і став інвалідом, втратив здатність ходити, став інвалідом на візку. Лікарі сказали, що він ніколи тепер не зможе ходити. Відтепер батькам і мені дуже тяжко, а мені так особливо. Майже все літо, поки батьки знаходилися на роботі, мені доводилось доглядати за братом. Треба було допомагати йому одягатися, ходити до туалету, готувати їжу, вивозити брата на прогулянку. Я не був готовий до таких випробувань. Все літо через цю ситуацію майже не спілкувався з друзями. Особливо важко дивитися на Максима, у якого після виходу з лікарні погаснув вогник в очах, він перестав бачити сенс свого життя. Всі мої спроби та спроби батьків якось його підбадьорити та розважити не увінчувалися успіхом. З 1 вересня коли я пішов до школи, на період моєї відсутності вдома з братом стала сидіти наша бабуся, яка приїздить з іншого кінця міста. Потім я приходжу зі школи і сиджу з братом поки батьки не повернуться з роботи. Лише на вихідних, коли батьки вдома я можу трішки сходити погуляти. Лише трішки, тому що потрібно вчити уроки, наздогняти те, чого я не встигаю вивчити у будні дні поки сиджу з Максимом. Останнім часом у Максима стала загострюватися депресія, почали виникати суїцидальні думки. Батьки відвезли його до психіатра, який посадив його на антидепресанти. Думки про самогубство зникли, але радості в очах не додалось. Але разом з тим у мене почала зростати тривожність за брата, став погіршуватись сон. Почались нічні жахи, мені почав снитись один і той же сон, де мій брат намагається скоїти самогубство, а його рятую в останній момент. Або буває довго заснути не можу, постійно дивлюсь чи все добре з братом. Мені дуже важко на душі, але я не можу про це розповісти батькам, їм і без мене погано. А де знайти сили, щоб витримати ці випробування - я не знаю. Хоча я знаю, що не повинен жалітися, брату зараз набагато тяжче, ніж мені. Все це розумію, але іноді хочеться просто криком кричати. Підкажіть, будь-ласка, як це все пережити?