Апатія, відсутність радості в житті

Добрий день. В останні кілька років (і це тільки посилюється з часом) я все менше відчуваю радість життя. Мені дуже самотньо, хоча заміжня. Думаю, це посилюється тим, що працюю віддалено, і не маю соціального життя. Кілька років тому я переїхала до міста чоловіка. Маленьке містечко, де не знаю нікого, крім його сім'ї яка до мене досить прохолодно відноситься, та й мені не особливо подобається. Чоловік казав, що якби у нас були діти, їх відношення було б до мене інакше. Але з цим є проблеми, як виявилось вже після одруження . Якщо чесно, я взагалі не впевнена, що хочу дітей. Хоча чоловік певно хоче (і це мене теж пригнічує). Моя робота завжди мені подобалась, бо я маю перерви в роботі 2 рази на рік на 1-2 місяці, не прив'язана до офісу та графіку, та раніше могла бути незалежною і подорожувати. Але зараз чоловік не працює з певних причин і я єдина хто забезпечує родину і ще допомагаю мамі. Ще до переїзду у мене були подруги, я могла вийти попити кави, чи сходити в кіно. Звісно, я відчувала певну самотність і раніше, а зараз це переросло в якесь пригнічення. Мені не вистачає позитивних емоцій. При цьому у мене є багато хоббі: шиття, вишивання, велопрогулянки , люблю читати. Але останнім часом після прочитання якоїсь цікавої книги чи перегляду захопливго серіалу, я відчуваю ще більший сум, наче це була єдина радість за довгий час.Я думала піти до психолога, але зараз як раз перева в роботі і це для мене поки нереально. Крім того у місті всі один одного знають і плітки малого міста (ніколи не було схильна до життя в малих містах) можуть донести до родичів мого чоловіка, що я пішла на терапію. Саме місто я просто зненавиділа майже одразу, бо тут як в Кайдашевій сім'ї більшість б'ється аби на 2 пальці хата вища. Моя свекруха та сестра чоловіка с першого дня знайомства питали, чи збираюсь я купляти квартиру та йти на роботу (мою роботу вони вважають нікчемним підробітком, хоча заробляю я достаньо), щоб розказувати, коли одружимося. З моєю мамою у мене можна сказати добрі відносини, та я не можу постійно жалітися, я ж доросла людина. У нас різні характери, я знаю, що вона мене не розуміє. Батько помер, коли мені було 13 років. Мати казала,він був не дуже сімейна людина. І я також не відчуваю особливого потягу до сімейного життя: Діти в мене ніколи не викликали якогось захвату, як в багатьох подруг, а нескінченний побут дратує. Раніше була веселою, з почуттям гумору, до мене тягнулись люди. Зараз мрію переїхати в інше місто, але ж візьму з собою себе..