Здається життя проходить повз

Почну про родину. Моя сімʼя живе дуже близько до дідуся і бабусі.
Не можу сказати, шо моя родина погана. Ну принаймні щодо мене. Я не пам’ятаю нічого поганого з раннього дитинства, щоб мені чогось не давали, не купували чи принижували. А от коли виросла, коли у підлітковому віці у мене почала зʼявлятися власна думка, то тоді все. Я почала все не так робити, не так думати, не так вдягатися, не так виглядати. Навіть зараз, коли я щось пропоную, то перше що мені кажуть це «Та воно так не буде хіба ти не бачиш», тобто навіть не даюсь можливості спробувати. Таке відчуття, що мої дід любить якось вивищуватися над іншими. Хоча вони в мене старші родичі добрі і люблячі (деякі), але оця їхня риса типу «я старша я ліпше знаю» мене просто вбиває. Найсмішніше це те, шо дід досі хоче контролювати моїх батьків, людей яким вже давно за 40. Одного разу, коли я навчалсь в іншому місті, моєму діду щось стукнуло в голову і він вирішив, що я з кимось займаюсь поганими речами і подзвонив до мене з претензією «ТИ ДЕ ТИ ЧОГО НЕ ДОМА», а я була якраз вдома і готувала їсти собі.. не розумію, чому йому такі думки приходять, якщо я ніколи нічого такого не робила. А якщо і робила то тоді що? Я доросла людина, маю мати сама відповідальність за свої вчинки. Ще у мого діда є пунктик, він привозить до мого дому якісь старі речі, металобрухт, тупо непотріб. Це жахливо, адже я обожнюю квіти і в мене все подвірʼя в них, він же привозить щось, не питає і кидає в клумбу, щоб в проходу не стояло. Кожного разу коли я чи хтось робить йому зауваження, він починає жахливо кричати матами, з такою ненавистю. Памʼятаю в років 12 він навіть посилав мене різними словами. Я не думаю, що з дитиною в 12 років можна так говорити, та з будь-ким. А спосіб вибачення з нього знаєте який? Гроші. Послав ввечері на*уй? Вранці дасть 500 гривень. Мені ті гроші осоружні, мені їх не хочеться. Я хочу поваги ДЛЯ ВСІХ в сімʼї, я не відчуваю себе особистістю, завжди нижче за нього, завжди приниження. Його голос в ці моменти сповнений такою ненавистю, такою агресією і це мене обурює ще більше. Як ти можеш так кричати до дітей, до онуків, до людей які є твоїм домом? Буває вечором приходжу до бабусі, ми спілкуємося, він це чує приходить і каже «тупеньке і дурненьке говорять». Я реально несвідомо думаю, що я про дурниці розмовляю. Мені треба кожен раз себе переконувати, що якщо мене щось цікавить і якщо я про це спілкуюся це не соромно і не дурне.