Тривожний стан, важко сприймати себе і відкриватися людям

Добрий день! Мені 20 років і я на останньому курсі бакалаврату. Сама я людина тривожна і соромʼязлива, важко вливаюсь в колектив, ще важче заводжу друзів. У мене почалася практика, і так як я навчаюсь на вчителя італійської, вона буде у школі. Сьогодні зранку, перед тим як йти до школи вперше, у мене стався якісь напад тривоги, таке бувало і раніше, але не так сильно . Мені було дуже тривожно, важко дихати і взагалі було дуже тяжко і хотілося просто закрити очі і заснути, нічого не робити. Але якось воно минулося. Так от, сьогодні у школі був ознайомлювальний день. Але знайомство з вчителями і класами будуть завтра. Я як вийшла з тієї школи мені так різко перехопило дух, хотілось розревітися і щось вигадати, щоб нічого не робити, бо було дуже страшно. Я розумію, для когось це читати дивно, але я нічого сама з цим вдіяти не можу. Цілу дорогу додому я кілька разів падала в розпач, і ще кілька запевняла себе, що це дурня, що нічого страшного тут немає. Але зараз я знову тривожуся, навіть більше ніж раніше. Дійшло до абсурду: я почала думати, що не сподобаюсь дітям, що одяг мій не такий, що обличчя не таке, навіть волосся, що діти будуть вищі зростом від мене і тому не слухатимуть і глузуватимуть, що може вони мову знають ліпше за мене, адже школа лінгвістична, і глузуватимуть ще більше. Господи, я розумію, що це дурні думки і насправді все нормально зі мною, але просто воно лізе і лізе мені в голову. А що буде, коли прийде час мені не тільки ознайомлюватися зі школою, а й проводити уроки, я й уявити боюся. Коли я думаю про це мені скручується живіт і дуже сильно потіє все тіло.
Коли я була в середній школі, я стикнулася з булінгом, від однокласниці, яка досить багато років була моєю ліпшою подружкою. З тих пір у мене і сумніви щодо себе, один день я думаю, яка ж я все-таки гарна, а на другий дивитися на себе не можу. А зараз ще й це. Я чомусь зациклена на тому, що всі люди погані. Навіть діти. Всі так і хочуть поглузувати і познущатися. Я не можу проявляти себе, в цьому і моя проблема. Я не знаю ні те як я насправді виглядаю, чи не викликаю я у людей огиду? Я навіть не знаю чи достатньо добре я знаю ту італійську, шоб аж викладати її дітям. Я не знаю чи доречні ці думки для 20-річної дорослої людини, але саме тому я з ними ділюся тут.
Як мені заспокоювати себе, коли такі напади тривоги трапляються? Як мені стабілізувати свої думки щодо своєї зовнішності? Як пережити цей період (а й подальші, адже їх буде ще більше й ще складніших)?